Я тоже расстроилась, но когда начала учить, то поняла, что он так уже тяжело и учиться, за один вечер я его выучила.
И вот этот момент, я утром пришла, еще немножко его повторила и на втором уроке мы все его рассказывали.
Я вышла к доске и перед всем классом начала излагать .....и на мгновение я перенеслась в эту поэму, я стояла и чувствовала, что я солдат, мои силы казалось бы на исходе, но если бы враг ступил на мою землю, то я бы грудью вступилась за свою Родину.
Мне эта поэма показалась очень патриотичной и ее рассказала на одном дыхании, мысленно оказавшись солдатом в гимнастерке и юхтовых сапогах.
А вот собственно и он.
Ну от і все. Б'є барабан.
Мовчить юрба. Завмер майдан.
Стоять жінки у три ряди,
Дівчата й згорблені діди.
І хлопчаки побіля тину
Злетілись, стихли на хвилину,
Почувши подихи біди.
А він - в пілоточці своїй.
У гімнастьорці польовій.
В юхтових чоботях - напроти.
В очах ні крику, ні скорботи.
Таким ходив, мабуть, і в бій.
Лиш похилився раз чи два...
Чи закрутилась голова?
Від рани стомленого тіла
Уся сорочка потемніла,
Вся поруділа: не нова...
- Це ваш? - Це наш, - говорить дід.
- Це наш, - хлопчак за дідом вслід.
- Це наш, - дівча ступа охоче
І щиро дивиться ув очі,
Щоб не хитнувся, не поблід.
Ідуть мовчазно ковалі,
А в хлопця руки в мозолі.
Він, може, теж коваль? І знову
Клепав би плуг чи гнув підкову.
- Це наш, - і клоняться к землі.
А тесля теслі: - Підійдім,
Він, може, теж возводив дім,
Сушив кленину в ночі літні
Чи ставив тесані ворітні.
- Це наш, ми клянемось на тім!
І матерів гірка любов
Підводить їх без перемов
До юнака, бо ясночолі
І їх сини воюють в полі.
- Це наш, ми кров дамо за кров.
І вже земля, піднявши цвіт,
Від круч, від поля, від воріт,
Уставши камнем і травою,
Вітрами й ніччю грозовою,
Кричить: - Це наш! Іду на звіт...
Ах, як він мить оцю зустрів!
Немов не дихав, не горів...
І тіло - так! Своє це тіло,
І сонце інше засвітило
У кронах чорних яворів.
І навіть сірі горобці
Здаються - срібні промінці,
Дівочі очі, карі й сині.
Він жив. Він житиме однині,
Ховай же муку на лиці!
- Це ваш? Ви брешете. Не ваш!
Чому ж у нього патронташ
І п'ять гранат знайшли в соломі?
Він ночував в чужому домі,
Він двічі ранений. Він - наш!
Ми з ним по-своєму. А вам
Я все сторицею віддам:
В теплушки всіх, гайд а в дорогу.
Хати ж - з порогу до порогу
Спалю, стопчу - віддам чортам.
Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? –
Як лан колючої трави,
Хитнулось, втихло. Тільки очі
Горять дідівські і дівочі
І сльози в матері-вдови.
Боєць підвівсь, як біль із ран,
На цей осуджений майдан,
Побачив даль - не теплий вирій,
Теплушок ряд у ночі сірій,
Світанку смертного туман.
В теплушках люди без води.
Оці хлоп'ята і діди,
Ці матері - і в тебе ж мати, -
А ген за ними тліють хати,
Пожежі чорної сліди.
А кожен з них - сестра і брат.
Нащо їм холод ржавих ґрат?
Нащо їм сліз гіркі потоки?
І він вперед ступив два кроки:
- Стріляй! Розвідник я. Солдат.
Мовчить юрба. Завмер майдан.
Стоять жінки у три ряди,
Дівчата й згорблені діди.
І хлопчаки побіля тину
Злетілись, стихли на хвилину,
Почувши подихи біди.
А він - в пілоточці своїй.
У гімнастьорці польовій.
В юхтових чоботях - напроти.
В очах ні крику, ні скорботи.
Таким ходив, мабуть, і в бій.
Лиш похилився раз чи два...
Чи закрутилась голова?
Від рани стомленого тіла
Уся сорочка потемніла,
Вся поруділа: не нова...
- Це ваш? - Це наш, - говорить дід.
- Це наш, - хлопчак за дідом вслід.
- Це наш, - дівча ступа охоче
І щиро дивиться ув очі,
Щоб не хитнувся, не поблід.
Ідуть мовчазно ковалі,
А в хлопця руки в мозолі.
Він, може, теж коваль? І знову
Клепав би плуг чи гнув підкову.
- Це наш, - і клоняться к землі.
А тесля теслі: - Підійдім,
Він, може, теж возводив дім,
Сушив кленину в ночі літні
Чи ставив тесані ворітні.
- Це наш, ми клянемось на тім!
І матерів гірка любов
Підводить їх без перемов
До юнака, бо ясночолі
І їх сини воюють в полі.
- Це наш, ми кров дамо за кров.
І вже земля, піднявши цвіт,
Від круч, від поля, від воріт,
Уставши камнем і травою,
Вітрами й ніччю грозовою,
Кричить: - Це наш! Іду на звіт...
Ах, як він мить оцю зустрів!
Немов не дихав, не горів...
І тіло - так! Своє це тіло,
І сонце інше засвітило
У кронах чорних яворів.
І навіть сірі горобці
Здаються - срібні промінці,
Дівочі очі, карі й сині.
Він жив. Він житиме однині,
Ховай же муку на лиці!
- Це ваш? Ви брешете. Не ваш!
Чому ж у нього патронташ
І п'ять гранат знайшли в соломі?
Він ночував в чужому домі,
Він двічі ранений. Він - наш!
Ми з ним по-своєму. А вам
Я все сторицею віддам:
В теплушки всіх, гайд а в дорогу.
Хати ж - з порогу до порогу
Спалю, стопчу - віддам чортам.
Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? –
Як лан колючої трави,
Хитнулось, втихло. Тільки очі
Горять дідівські і дівочі
І сльози в матері-вдови.
Боєць підвівсь, як біль із ран,
На цей осуджений майдан,
Побачив даль - не теплий вирій,
Теплушок ряд у ночі сірій,
Світанку смертного туман.
В теплушках люди без води.
Оці хлоп'ята і діди,
Ці матері - і в тебе ж мати, -
А ген за ними тліють хати,
Пожежі чорної сліди.А кожен з них - сестра і брат.
Нащо їм холод ржавих ґрат?
Нащо їм сліз гіркі потоки?
І він вперед ступив два кроки:
- Стріляй! Розвідник я. Солдат.
Комментариев нет:
Отправить комментарий